Вимушений покинути Білорусь через захисту прав людини

12 квітня 2021 року білоруська влада змусила українського правозахисника Володимира Яворського залишити країну протягом 48 годин і попередила його не повертатися протягом десяти років. Його справа – ще один приклад безпрецедентного нападу на білоруське громадянське суспільство. Освітній Будинок прав людини в Чернігові (EHRHC) та HRHF поговорили з Яворським, який зараз проживає в Україні, про його допит, загрози його родині та його вислання.

This interview is available in English here.

Проти всіх великих організацій-правозахисників йде кримінальне розслідування, де їх звинувачують в тому, що вони підтримують, фінансують масові безпорядки, або готували, навчали людей для участі в масових безпорядках.

За останні три місяці з початку лютого пройшло понад уже 200 обшуків у правозахисників, були десятки затриманих, десятки допитів. Фактично по цій кримінальній справі проходять всі відомі правозахисники, тобто немає ще правозахисника, якого б не допитували хоча б по одній кримінальній справі. Тому багато людей виїхало за кордон; частина залишилася, але їх постійно тягають по допитам.  Тобто ці розслідування, вони постійно тривають.

Це абсолютно всі міста Білорусі, особливо навіть більше в регіонах, тому що це стосується власне правозахисників. Вони моніторили порушення прав людини восени, починаючи з серпня, вони допомагали зі  штрафами, судами, в різних складних ситуаціях людям і правоохоронці це розуміють, як підбурювання до масових протестів. Відповідно, фактично вони ведуть справу проти всіх, і в регіонах я кажу найбільше, тому що до центральних правозахисників в Мінську більше уваги, а в регіонах про це ніхто не знає за межами Білорусі навіть. Тому там звичайно взагалі проходять по всім.

Ситуація така, що була порушена кримінальна справа щодо моєї дружини, знову ж таки за звинуваченням у фінансуванні, підготовці і підтримці масових безпорядків. Також ця справа йде проти людей, які працюють з нею в організації, ще чотирьох людей. І під час розслідування цієї справи вона була затримана на 14 днів. Ця справа продовжується зараз, їй не висунули обвинувачення. В нас було декілька обшуків. І після другого обшуку був затриманий я вже. Мені не висунули знову ж ніяких обвинувачень, але мені сказали залишити країну протягом 48 годин і більше не в’їжджати в Білорусь наступні 10 років.

Перший день – це був 5 квітня, тоді відбувся одночасний обшук в офісі організації «Звяно», яку створила і очолює моя дружина, і паралельно в чотирьох працівників. Також в нашій квартирі, і в нашому будинку під Мінськом. Це все було в один день, практично одночасно. І мене забрали з нашої квартири на обшук в наш будинок під Мінськ, де обшук тривав десь приблизно 4-5 годин і після цього, коли я повернувся додому, мене повідомили (мене тоді відпустили), але мене повідомили, що після обшуку мою дружину затримали. Затримали спочатку по кримінальній справі, по цій вони мали право затримати до 10 діб для пред’явлення звинувачення. Відповідно всіх дівчат затримали з цієї організації, п’ятеро людей затримали по цій справі.

Пізніше з’явилась адміністративна ще справа: за непідпорядкування законним вимогам працівника міліції і цим п’ятерим затриманим, вони всі пройшли через адміністративний процес. І певним дали штраф, певним дали декілька діб ув’язнення (7 діб ув’язнення) і четверо з них вийшло через 7 днів, тобто 11-го березня вони вийшли на свободу четверо.

12-го березня в нас відбувся повторний обшук і коли мені сказали до 13-го вечері залишити країну і 14-го і Тетяни був останній день коли мало бути пред’явлене звинувачення, але пред’являти особливо не було що, тому вони її відпустили. Відповідно перед цим вони викинули мене з країни.

Взагалі обшук відбувався доволі коректно і нормально в принципі, але потім видно що вони були надто злі, бо вони не змогли знайти, те що вони хотіли знайти, і уявляли знайти. Відповідно вони затримали, сказали, що я маю проїхати з ними. І я сказав, що я громадянин іншої країни, можливо треба звернутись спочатку до консульства. Вони посміхнулися у відповідь і сказали: Ти маєш поїхати з нами, і я сказав: Можливо з адвокатом. Вони сказали: Ми можемо надати адвоката якщо хочете, але це буде наш адвокат. Ну відповідно в ньому немає жодного сенсу як такого в Білорусі. Тому я сказав: Окей, ми поїдемо. Вони мене запевнили, що я повернуся додому ввечері і ми поїхали.

Після цього в нас був допит, приблизно десь він тривав години чотири. Доволі складно це привязать скільки годин це все тривало. Допит почався з того, що мені сказали, що зараз ти тут, ми тебе зараз відвозимо в райвідділ міліції, де ми оформляємо твоє видворення і веземо прямо на кордон і викидуємо в тому що ти є, без документів, без нічого, без речей – прямо на кордон з Україною. А твою дитину, яка сидить зараз в твоїй квартирі, ми поміщаємо в дитячій будинок. Відповідно, там було ще одна дитина старша, було 9 років дитині одній і другій 16 років. Цю дитину теж можна було фактично забрати. Я їм сказав: Ну там же є людина, яка повнолітня, бо в нас четверо дітей, відповідно двоє вже повнолітні, вони могли би залишатися з ними. І є бабця, яка могла залишитися з ними. Вони сказали: Ні, ми так зробимо, що звичайно через суд ви ще зможете отримати доступ до дитини, але 2-3 місяці вона пробуде в дитячому будинку. Але відповідно я мав розповісти, у всьому зізнатись, в тому що ми робили-не робили і дати свідчення проти своєї дружини і так далі. Тривав допит 4 години, в результаті ще мене трошки побили. Там були різні етапи в цьому допиті: це були розіграні сценки з різними слідчими, про різне розпитували про все, і в кінці мені сказали, що я можу йти зараз, але в мене є 48 годин щоби залишити країну і я не можу відповідно повертатись в Білорусь, і я можу забрати дітей з собою в Україну. Я забрав одну дитину, тому що двоє неповнолітніх вони відмовились і третій так само, тому що вони хочуть бути в Білорусі, по-перше їм цікаві ці протести, а по-друге їм там важливо бути – вони Білоруси. З однією дитиною я виїхав в Україну.

Там було три причини я бачу: одна – це те що вони реально нервували, тому що я був для них останнім аргументом перед 14-м числом, коли треба було пред’являти обвинувачення, і їм потрібні були докази. Якісь докази бюджетів, фінансування, щось конкретне, а в них в реальності нічого нема документів, в них є тільки здогадки, які не підкріплені нічим. І це їх нервувало, це було помітно, вони були явно злі. Друге – це можливо їм не подобалося, як я себе поводив. Не знаю. Третє – це вони хотіли дуже конкретну інформацію, яку я мав їм віддати, і вони хотіли перевірити чи я її віддам, коли вони на мене трошки натиснуть. Ну, і очевидно це було ще питання залякати, тому що я до цих пір не знаю наскільки реальні їхні погрози. Тому що я навіть не знаю прізвища людей з якими я розмовляв. Я розумію, що це були працівники КДБ, але я не знаю наскільки це реально та чи мені справді зараз заборонений зараз виїзд в Білорусь, тому що це все було усно сказано. Я знаю, що вони стежили за кожним моїм кроком два тижні, щоб я раптом там нічого не спробував знищити, якісь докази. Тому я точно знаю, що вони були завжди поруч зі мною і я думав, чесно кажучі, що вони мене не відпустять, що мене перед літаком заберуть, тому що це все було розіграно для того, щоб я в останній момент спробував знищити якісь там флешки, документи, і відповідно вони могли би мене зловити на цьому.

Жодних документів немає, але тут є дві процедури. Важливо підкреслити – є дві процедури в білоруському законодавстві: є видворення і є висилка. Видворення – це така адміністративна процедура, адміністративний процес за рішенням суду. А висилка – це більш серйозна річ, це за рішенням КДБ приймається таке рішення і тоді якщо видворення, це до 5 років, то висилка – це до 10 років. І оскільки я мав розмову з працівниками КДБ, які проводились доволі серйозно, то в мене поки що нема сумніву що це так. Я б дуже хотів, щоб наше МЗС, наприклад, хоча би спробувало дізнатись в офіційному режимі про мою ситуацію, що власне сталося, запитати інформацію. Це очевидно можливо, але на жаль наш МЗС до сьогоднішнього дня взагалі жодних кроків не вчинив.

В нас були забрані всі комп’ютери, всі старі комп’ютери, які були в хаті, всі телефони мої, які були старі телефони в хаті. При цьому телефони і комп’ютери дітей вони залишили. Тобто вони їх перевіряли, з ними була людина, яка в комп’ютерах розбирається. Діти їм відкривали свої комп’ютери, всі свої девайси і ті дивилися, і якщо там тільки якісь ігри і нічого немає цікавого, немає файлів взагалі, то вони їх не брали. А наші всі вони забрали, більше того я їм навіть віддав паролі до своїх девайсів, бо в принципі там нічого, там ніякої інформації не було. Вони забрали також флешки, забрали якісь стоси старих документів і флешки, всі флешки які були в хаті. В принципі вони кажуть, що після перевірки, вони мають це повернути, якщо це не буде потім використано як доказ у кримінальній справі. Наскільки це певним людям повертають, наскільки це буде в цій ситуації, мені складно сказати.

Зараз проти неї … фактично вона є підозрюваною по кримінальній справі, їй не пред’явлено обвинувачення, їй заборонений виїзд з Білорусі. І в такому статусі вона може бути роками. Якщо нічого не робити, ця ситуація може тягнутися роками. Але з іншої сторони в будь-яку хвилину її можуть затримати, пред’явити обвинувачення і там обвинувачення доволі серйозне, можна розтягнути до 8 років.

Понад місяць ми не бачилися. Виходить, що одна дитина зі мною, вони не бачить одну дитину, я не бачу інших трьох дітей. При чому діти можуть переїжджати через кордон, просто тут ще з Ковідом доволі складно все це робити і молодший не може переїжджати. Але ми не можемо бачитися і звичайно це абсолютне порушення прав людини і право на повагу до сімейного життя. Це очевидно і власне це одна з причин чому ми просили, хотіли щоб МЗС в це втручувався, тому що це неадекватна реакція абсолютно, так не можна робити. Прецедент в принципі, в майбутньому я думаю що я буду звертатися в комітет ООН з прав людини з цією ситуацією, тому що це очевидне порушення моїх прав.

Вони могли би по-перше принаймні вимагати офіційне роз’яснень щодо цієї ситуації, який мій статс, чи заборонений мені в’їзд в Білорусь. Моя дитина молодша, вона має українське громадянство також, і йому погрожували також фактично забрати в дитячий будинок. Він моє також і білоруське громадянство, тому що для дітей по білоруському законодавству, вони можуть пізніше визначатися з тим, яке громадянство їм мати. Але тим не менше Україна має легітимний інтерес запитати, що відбувалося взагалі, тому що просто так шантажувати людей дітьми – це ненормально. Тобто хоча б такі речі, щоб отримати офіційні відповіді, хоча б якісь перші документи в цій справі – відповідно це мало б зовсім інший публічний резонанс і ця справа можливо б по-іншому вирішувалася б в Білорусі. Бо будь-який публічний резонанс він дуже впливає на справу і я думаю, що мою дружину, її звільнили через велику громадську кампанію. Тому що перший, хто зробив кампанію на її звільнення – це міжнародні фестивалі документального кіно по всьому світі, про неї писали в Голлівудській газеті, Канський фестиваль, Європейська Кіноакадемія. Дуже багато престижних кіно закладів звернулись особисто, писали особисті листи в посольство до Президента з вимогою звільнити її. І я думаю що це вплинуло на цю ситуацію.

Я не почув жодного ніякого натяку на реакцію. Я знаю, що про це журналісти писали, вони пробували отримувати коментар, ніяких коментарів не було. Я знаю, що є звернення міжнародних організацій до нашого МЗС, є звернення української асоціації юристів до МЗС щодо цієї ситуації. Жодних відповідей взагалі не було. Мені складно зрозуміти це мовчання, я його просто не розумію.

Білорусь – це такий автократичний режим, який ізольований від міжнародних правових механізмів. Це дуже серйозна проблема, тому що вони не визнають рішення комітетів, взагалі будь які рішення ООН, вони не є членами Ради Європи, вони є членами ОБСЄ, але ОБСЄ не має ніяких обов’язкових процедур. Всі процедури на сьогоднішній день, вони не дають ніяких жодних результатів. Фактично ми маємо певне безсилля міжнародних механізмів в цій ситуації. Єдиний механізм, який зараз ми пробуємо відпрацьовувати –  це по факту катування і жорстокого поводження є можливість звернення в суд ООН, коли країна позивається до іншої країни з приводу катування і жорстокого поводження інших громадян. В моїй ситуації, на щастя чи на жаль, не знаю, на щастя, очевидно, не було катувань і навіть жорстокого поводження. Це можна назвати нелюдським поводженням, але це не є жорстоким поводженням в будь-якому разі. В мене немає офіційних доказів побиття, тому що пройшов певний час і так далі, і мені не вдалося це зафіксувати, тому в моїй ситуації я не зможу це ніяк взагалі використати. Але очевидно, що міжнародна спільнота має використовувати більше в такій ситуації політичні інструменти, тому що зараз фактично в білоруської влади немає жодних рамок, жодних гальм щодо тих громадян, які перебувають на території Білорусі. Тобто будь-яку людину можна вбити і їм за це нічого не буде. Очевидно, що це відчувають всі ці працівники КДБ і я не бачу на сьогоднішній день хоч якогось ефективного інструменту щоб на це вплинути.

Якби мене не вислала я би звичайно там лишився, я би звідти не виїжджав, тому що цей режим, він доживає останні рокі, тому що вперше проти цього режиму виступає багато населення Білорусі і ці протести вони тривають фактично навіть більше 9 місяців; вони тривають практично кожен день і це насправді безпрецедентно, це рівень масштабу цих протестів вони безпрецедентні для Білорусі. Це торкнулося напевно кожного третього білоруса особисто, тобто це зачіпає дуже багато родин, це дуже персональна справа для дуже багатьох людей і тому це просто так не мине. Вони не можуть просто це пробачити і просто жити з цією владою. Це питання часу просто щоб вона пішла.

Latest

June 18, 2021

As Belarus’s human rights crisis deepens, the UN Special Rapporteur for Belarus is more important than ever

In a joint statement, Human Rights House Foundation (HRHF) and more than 30 Belarusian and international human rights organisations call on UN Human Rights Council member States to renew the mandate of the Special Rapporteur on the human rights situation in Belarus during the Council’s upcoming 47th session.

June 18, 2021

Armenian authorities must support and end harassment against human rights defenders

In a joint statement led by Human Rights House Yerevan and its member organisations, Human Rights House Foundation and the Norwegian Helsinki Committee urge the Armenian authorities to end harassment against human rights defenders and protect their legitimate human rights work.

June 14, 2021

HRC47: Media Under Attack in Belarus

The human rights crisis in Belarus has intensified. At the start of the 47th session of the Human Rights Council, with both Belarus and freedom of opinion and expression on the Council’s agenda, this online event will update states on the recent deterioration and identify further concrete action to protect human rights in Belarus.